| Статті та інтерв’ю > Олександр Шнипко, Голова Держспоживстандарту України: «Бідність повинна мати власний «Знак якості» / 09.10.2007
Протягом останнього десятиріччя бідність та боротьба з нею лишаються, на жаль, однією з найактуальніших проблем українського соціуму. То – наша біда і наш біль. Проте набагато більше зло в тім, що ця реальність вітчизняного сьогодення здебільшого використовується у всякого роду спекуляціях, піар-кампаніях „різнокольорового” політикуму. Надто ж – під час виборчих кампаній. Цілий ряд політичних партій „спеціалізується”, так би мовити, на проблемах соціального захисту громадян, вдаючи із себе апостолів, ладних на самопожертву заради справедливих пенсій, достойних стипендій, непринизливих зарплат українських громадян. Не обійшли стороною „рейтингової” теми і нинішні позачергові виборчі перегони до Верховної Ради: обіцянки щодо боротьби з бідністю, як ніколи, стали стрижнем усіх агіток навіть ідейно антагоністичних гравців електорального ринку. На жаль, користі з того – як кіт наплакав. Протягом років незалежності всі партії, разом узяті, вкупі з владними органами мало що зробили для нужденних. Хоча, крім передвиборних обіцянок-цяцянок, час від часу й ухвалюються певні держпрограми, хтось якось ніби намагається їх впроваджувати. І, формально, рівень бідності в Україні наче б то скорочується. От тільки з такою держстатистикою мало хто з пересічних громадян погоджується. Насамперед люди похилого віку, вчителі, лікарі, дрібні службовці – словом усі ті, хто найбільше залежить від держави, розраховує на її підтримку навзаєм добросовісної та якісної праці. Не варто сподіватись і на те, що якесь окремо взяте відомство, навіть спеціально створене „Міністерство бідності” здатне воднораз і самотужки розв’язати цю надзвичайно складну й багатогранну соціальну проблему. Зайвий доказ тому: злидні українських громадян аж ніяк не унікальні. Бідність, на жаль, – невід’ємне явище суспільного життя будь-якої, навіть найзаможнішої і високорозвиненої країни. Наприклад, власті США нещодавно з гордістю заявили, що частка їхнього населення, яке перебуває за межею бідності, протягом останнього року скоротилася з 12 з лишком процентів майже на 3 проценти. Багато бідняків і в країнах – нових членах ЄС: наприклад, у Польщі таких – 21%, у Чехії – близько 10% населення. Але ось що цікаво: відповідальні політики Заходу, на противагу нашим, не обіцяють „ліквідувати бідність” у своїх країнах. Дискусії точаться лише довкола масштабів явища та методів боротьби з ним. Інакше кажучи, питання ставиться про „якість” бідності та суспільного ставлення до неї. В Україні ж на рівні державних інституцій дискутуються хіба що питання темпів зростання ВВП, успіхів щодо врегулювання цін на енергоносії, сприяння національному товаровиробникові, формування „бюджету зростання” на противагу „бюджету проїдання”. Про малозабезпечені верстви населення згадується хіба що тоді, коли визначається один з показників бюджету – розмір мінімальної заробітної плати. Але на якісному рівні проблема бідності практично ніде і ніким не обговорюється: державники, політична еліта країни не мають, судячи з усього, цілісного бачення вирішення даного питання, його ніхто, фактично, й не намагався розглядати глибоко і серйозно. Держспоживстандарт України – лише одна з ланок державного механізму, отже, один він, як зазначалося вище, не здатен самотужки „подолати бідність” у масштабах країни. Крім того, «боротьба з бідністю», на перший погляд, наче б то й не входить до його безпосередньої професійної компетенції. А все ж у нашій роботі є дещо таке, що, на моє величезне задоволення, може і повинне так чи інакше впливати на „якість бідності” в Україні, а отже, й відчутного пом’якшити соціальну напругу в суспільстві. Досі чомусь ніхто й ніколи не звертав уваги на таку можливість, хоча вся вона – на поверхні. Давайте замислимося, скажімо, над якістю та безпечністю продуктів харчування для людей з низьким рівнем доходів. Або якістю засобів особистої гігієни, ліків і медичних послуг для малоімущих. Чи над походженням і відповідністю медичним стандартам всякого краму з прилавків «секонд-хенду». Контролю як такого за якістю продукції, що реалізується на всіляких стихійних чи більш-менш цивілізованих ринках, у нас, на жаль, немає. У кращому випадку, перевіркам „піддаються” хіба що кількісні показники. Відтак споживачам з низьким рівнем доходу безконтрольно й безкарно підсовують імпортний непотріб. Тим часом вітчизняні підприємства легкої промисловості, які здатні випускати відносно недорогі, проте якісні товари, змушені згортати виробництво через недобросовісну конкуренцію і споглядацьке невтручання в ситуацію держави. А що вдієш, коли „моя хата скраю...”. І що в результаті опиняється на прилавках? Практика свідчить – все дуже невтішно: з перевірених лише у першому півріччі поточного року територіальними органами Держспоживстандарту швейних, трикотажних, панчішно-шкарпеткових виробів 70-80% забраковані та зняті з реалізації як через відсутність або невідповідність документів на товар, так і через відвертий брак – застосування недозволених, а часто й небезпечних для здоров’я матеріалів, забрудненість, неналежне пакування, грубі виробничі дефекти. Те ж саме і з взуттям. І така картина – з незначними коливаннями в той чи інший бік – спостерігається з року в рік. Звісно, більша частина бракованої продукції реалізується саме на ринках, де власне й купують крам незаможні. Але ж чинне законодавство України щодо захисту прав споживачів встановлює єдині вимоги до товарів, не поділяючи їх на імпортні та продукцію вітчизняного виробництва. Так само не існує „законного” розподілу товарів „для багатих” і „для бідних”. Тобто розподілу „за соціальними цінами”. Проте всі ми добре розуміємо: на практиці таке розмежування товарного ринку існує, воно дуже виразне, хоча й не має формальних ознак. Хто-хто, а мешканці мегаполісів – давні свідки розбудови спеціальних закладів „для дуже заможних” – супермаркетів, ресторанів, приватних клінік, клубів відпочинку, спортивних залів. Хоча й там, до слова, ще далеко до ідеалу – дуже часто vip-ціни не відповідають якості тамтешнього vip-товару. Непокоїть, однак, не стільки стрімке розширення спеціальної мережі послуг „для багатих”, скільки відсутність належної інфраструктури, яка обслуговувала б „середньостатистичного” українця. Надто ж обурює пасивність органів державної влади та громадських організацій, коли йдеться про якість товарів і послуг для людей із „середніми”, тим більше – „малими” статками. Статистика твердить: до категорії „незаможних” зараховано абсолютну більшість багатодітних сімей. А в яку копієчку обходиться виховання дитини – годі й казати! Проте не зайве нагади відому істину: ставлячи на ноги дитинку, її батьки виконують, по суті, завдання стратегічного для держави значення – саме воно, сьогоднішнє дитя, завтра розбудовуватиме країну, триматиме її соціально-економічні важелі, створюватиме комфортну соціальну архітектуру поколінню своїх батьків. Інакше кажучи, сьогоднішні наші діти повинні мати належні умови для свого всебічного розвитку, заради усіх нас завтрашніх. Виплати на новонароджених, грошової допомоги на їх догляд до настання повноліття – то лише перші кроки держави, які вона зробила останнім часом на цьому многотрудному шляху. У цьому ж ряду не в останню чергу всім нам треба було б подбати на загальнодержавному рівні, аби наші люди мали можливість споживати якісну й безпечну для свого здоров’я продукцію. Насамперед ті споживачі, рівень доходів яких помітно обмежує можливості вибору, а вирішальним фактором при цьому стає ціна товару – чим нижча, тим краще. Значить, така категорія покупців постійно перебуває в зоні особливого ризику. У ще більшій небезпеці перебувають, зрозуміло, діти цих покупців. Пересвідчуємося в цьому щоразу, дивлячись на показники аналізу товарів дитячого асортименту. Не з добра вітчизняні підприємства помітно скоротили їх виробництво, тому споживчий ринок запруднив імпортний непотріб – здебільшого, за даними перевірок, з країн третього світу чи й зовсім невідомого походження. Намітилася ще одна стійка тенденція: дитячі товари надходять без супровідних документів щодо підтвердження їхньої безпечності, проте з явними порушеннями технології виробництва. Більше 30% таких товарів щорічно бракується за результатами перевірок фахівцями нашої системи. Основна частина недоброякісних взуття та одягу реалізується підприємцями на речових ринках, які працюють за спрощеною системою оподаткування, а це практично унеможливлює встановлення шляхів надходження такої продукції. Чимало товарів, що реалізуються на вітчизняному ринку, входять до Переліку продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації. Не маючи документального підтвердження проходження такої процедури, вони тим самим подають „сигнал” про свою потенційну загрозу життю і здоров’ю людей. Те ж саме можна сказати про товари без необхідного маркування – „наосліп” їх неможливо ідентифікувати із сертифікатом відповідності. Годі й узагалі будь-що казати, коли йдеться про товари „секонд хенду”. Продавці такого краму не здатні надати покупцеві щонайменшої інформації, обов’язкова наявність якої обумовлена Закону України „Про захист прав споживачів”. Крім того, чинним лишається і наказ Міністерства економічних зв’язків України від 13.03.95 р. №37 ,,Про затвердження Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами”. За цим документом реалізатори „вторинного товару” мусять дотримуватися вимог санітарного режиму. Це означає, зокрема, що одяг, який завозиться на територію України і проходить перевірку на митниці, повинен мати документальне підтвердження свого проходження, а підприємці, котрі займаються таким бізнесом, – отримати відповідний дозвіл санітарної служби. Які ще „фільтри” можна і треба виставити, аби перекрити шлях непотребу? Належні умови транспортування, зберігання й продажу – вони також мусять витримуватися, а санітарні інспектори – контролювати стан приміщень і транспортних засобів, у яких зберігається, реалізується і перевозиться крам. Далі на варту мають заступити дезінфектори: їхнє завдання – подбати, аби інфекційні, часом доволі „екзотичні”, хвороби не потрапили разом з товаром на територію нашої країни. А для інспекції дитячого одягу санітарна служба має в своєму розпорядженні спеціальне обладнання. Воно здатне тестувати вироби, наприклад, на стійкість до сухого і мокрого тертя, наявність хімічних волокон, неякісних барвників і шкідливих речовин – на все, що зашкодити здоров’ю дитини. Словом, ринки „секонд-хенду”, хоч і типове явище в усьому світі, однак вони, по-перше, не повинні перетворюватися у чи не єдине джерело товарів для малозабезпечених громадян, по-друге, нести в собі загрозу для здоров’я суспільства. Для цього країна має доволі засобів і можливостей. На кожному повороті і поворотику, звідкіля завертає на вітчизняний споживчий ринок усілякий крам і де має чатувати той чи інший повпред суспільства. Звичайно, це потребує злагодженої роботи усіх, так би мовити, зацікавлених сторін, а щонайперше тих, на кого суспільство поклало «особисту» відповідальність за безпеку того, що воно щодня споживає, – Міністерства охорони здоров’я, МінАПК, Держспоживстандарту, Мінпромполітики. Ми вже маємо позитивний досвід конструктивної співпраці, коли спільні дії прискорюють суспільно значущий результат. Наприклад, завдяки інтеграції зусиль Держспоживстандарту з МОЗ розробляється технічний регламент щодо якості питної води, якого так потребує держава. До колективної «упряжки» мав би долучитися депутатський загал – «білих плям» і законодавчих недомовок щодо питань споживчого ринку не менше, ніж фальсифікату і недоброякісної продукції на цьому самому ринку. Тому не варто, мабуть, проголошувати гучні «хрестові походи» проти бідності, а ліпше просто об’єднатися заради головного – забезпечення елементарних прав кожного громадянина на безпечне життя у своїй державі, в тому числі й на споживання якісної продукції. Щоб не доводилося щоразу жахатися, коли, наприклад, Генеральна прокуратура оприлюднює таке: з перевірених столичних суб’єктів господарювання 85-90% щодня порушують права споживачів. І щонайперше – права малоімущих. До речі, саме ця ідея – подбати про «якість бідності» в Україні – цілком спроможна об’єднати навіть непримиренних між собою політиків, стати консолідуючою основою українського суспільства. Держспоживстандарт уже примножує свої зусилля й можливості, аби гідно „вписатися” у число ревних поборників цієї ідеї. Джерело: Газета "Урядовий кур’єр", №185
|
 |
