В країні почастішали випадки, коли податкові органи визнають недійсними господарські договори. Такі рішення податківці ухвалюють самостійно, порушуючи принцип презумпції правомірності правочинів та обов‘язок податкових органів діяти лише в межах, визначених чинними законами України.
Так, до УСПП звернулося одне із підприємств Голосіївського району м. Києва, якому Державна податкова інспекція визнала недійсним договір підряду, посилаючись на ознаки його фіктивності. Це призвело до донарахування підприємству податку на прибуток та застосування штрафних санкцій.
УСПП вважає такий підхід незаконним і виступає проти його застосування. Така діяльність податківців відповідно до чинного законодавства України є перебільшенням службових повноважень і передбачає перенесення відповідальності на винних осіб.
Позицію УСПП підтримують і судові органи. Зокрема, Вищим адміністративним судом України в червні поточного року було направлено лист головам апеляційних адміністративних судів, в якому зазначається, що встановлення факту недійсності, в тому числі нікчемності цивільно-правового правочину, який опосередковує відповідну господарську операцію, здійснюється в судовому порядку. З урахуванням норм Податкового кодексу України, на податкові органи покладається лише обов‘язок контролювати правильність формування даних податкового обліку, в тому числі правильність складення та достовірність первинних документів, а не право визначати правову природу правочинів.
ВАСУ підкреслює, що наявність укладеного між учасниками господарської операції цивільно-правового договору (або відсутність визнання такого договору недійсним або нікчемним) сама по собі не свідчить про реальність вчинення відповідної операції.
При цьому ВАСУ звертає увагу на те, що податкові органи не мають права застосовувати статтю 204 Цивільного кодексу України, відповідно до якої «правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним».
Натомість відповідні відносини у сфері оподаткування регулюються підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України. Ця норма встановлює презумпцію правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону (нормативно-правового акту) припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків.
Зазначена норма поширюється також на кваліфікацію господарських операцій з метою формування платником податків витрат для визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та/або податкового кредиту з податку на додану вартість.
Установлення факту недійсності, в тому числі нікчемності цивільно-правового правочину, який опосередковує відповідну господарську операцію, не є підставою для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платнику податків у разі, якщо буде встановлено відсутність реального вчинення цієї господарської операції або відсутність зв'язку між такою операцією та господарською діяльністю платника податків.
При дослідженні факту здійснення господарської операції повинні оцінюватися відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.
Водночас дуже дивною є позиція ВАСУ щодо визнання правочину недійсним у податковому ланцюгу. Так, на думку судової інстанції, не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.
Водночас податкові органи не позбавлені права звернутися до Адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеним між останнім у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентом, з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину, за угодами, передбаченими ст. 228 Цивільного кодексу України.
Вважаємо, що зазначене вище роз‘яснення ВАСУ свідчить про часткове усунення судових органів від належної правової кваліфікації дій податкових органів при донарахуванні податків і зборів та призводить до наділення податківців не передбаченими законом повноваженнями. Складається враження, що держава, замість вдосконалення судочинства, сприяє передачі його функцій органам виконавчої влади, що порушує принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
Враховуючи важливість порушених питань, УСПП має намір винести їх для обговорення на найближче засідання спільної робочої групи УСПП та ДПА України у вересні поточного року. Практику позасудового визнання правочинів недійсними треба припинити.
Роман Сергієнко, директор департаменту права УСПП
