На початку 90-х років до Чернігівської камвольно-суконної компанії «Чексіл» приїхала потужна делегація керівників текстильних підприємств з Китаю. У ході знайомства стало зрозуміло, що рівень технологій на підприємствах Піднебесної не досить високий, а конкурувати з нами вони готові лише за рахунок демпінгу.
Тоді ми не знали, що в КНР вже була запущена широкомасштабна програма з розвитку легкої промисловості. У той же час легка промисловість України увійшла в період перманентної кризи. Китай доклав неймовірних зусиль, щоб усього за кілька років вивести свою легку промисловість у світові лідери, а наша держава лише відсторонено спостерігала за процесами розпаду легпрому. І сьогодні маємо те, що маємо: китайська продукція витіснила українського товаровиробника не лише з міжнародних ринків, але й з власного. Цей факт наочно демонструє, як творча роль держави робить чудеса, і як бездумне, а часом і халатне ставлення можновладців знищує великі стратегічні галузі.
Щоб парирувати улюблений аргумент чиновників – «не валіть все на державу, просто легка промисловість не конкурентоспроможна», хочу запропонувати їм відвідати українські швейні фабрики і особисто подивитись, як виготовляються вироби на замовлення всесвітньо відомих брендів. Справа в тому, що у світовому розподілі праці в галузі пошиття одягу Україна заслужено займає одне з провідних місць. Хоч послуги наших підприємств і дорожчі, ніж китайських, зате їх якість набагато краща. Тому більшість європейських замовників воліють працювати саме тут.
Виробництво тканин в Україні є не таким масштабним, як швейна промисловість. Однак на прикладі свого підприємства КСК «Чексіл » можу розповісти, що більша половина виготовленої продукції експортується. Наші основні покупці – це США і ЄС. Якщо б українські тканини були неконкурентоспроможними, тоді наші партнери працювали б з китайськими постачальниками. До речі, ми відвантажуємо свої тканини і в Китай. Там з них шиють пальта і відправляють у Сполучені Штати Америки. Навряд чи знайдеться бізнесмен, готовий завозити в КНР «неякісні» тканини, адже там своїх текстильників хоч греблю гати.
Говорячи про державну політику України у сфері виробництва вовняних тканин, слід зазначити, що у текстильного підприємства зазвичай є три стандартних напрями збуту – внутрішній ринок, державні закупівлі та експорт. Це такі собі «три кити», на яких тримається весь виробничий цикл. При погіршенні умов на одному з ринків завжди є можливість компенсувати втрати за рахунок двох інших.
Але на початку 90-х років слово «контрабанда» стало синонімом до словосполучення «імпорт тканин». Пізніше цей термін був витіснений поняттям «сірий імпорт». Як не крути, але масштаби цих зловживань були обумовлені невтручанням самої держави. З мовчазної згоди влади нелегальний імпорт істотно потіснив національного виробника на внутрішньому ринку. Зі складного становища можна було вийти за рахунок решти двох «китів». Але Україну накрила світова криза. Уряд спрямував свої основні зусилля на порятунок банків, бо, мовляв, це стандартний світовий рецепт виходу з кризових явищ. Тільки якось дивно вийшло, адже в багатьох країнах стабілізаційні фінанси через банківський сектор потрапили до національного товаровиробника, підтримали його через цільове кредитування, через механізм державних закупівель. У важкий період рятівні держзамовлення отримали текстильники Китаю, Росії, Білорусії. А що ж Україна? А у нас рішенням уряду, нібито з метою економії бюджетних коштів, закупівля форменого одягу для силових структур повністю зупиняється. Такий собі антикризовий менеджмент. Останнім часом державні закупівлі поступово повертаються, але обсяги значно зменшені.
Що маємо на сьогоднішній день? Внутрішній ринок і держзамовлення не можуть забезпечити нормальну роботу підприємства. Залишається один вихід – нарощувати експорт продукції. У цьому напрямку багато не заробиш, але вижити можна. Однак і тут держава «не дрімає»: ефект від роботи на експорт повністю нівелюється відсутністю відшкодування експортного ПДВ.
Якщо раніше була можливість викручуватися, використовуючи спочатку векселі, потім облігації, – то зараз ПДВ просто не відшкодовують, а умови автоматичного відшкодування прописані так, що підприємства легкої промисловості ніколи не увійдуть у цей «елітний клуб». Адже для того, щоб виконати вимогу щодо рівня середньої зарплати для тисячі працівників необхідно, як мінімум, мати нормальні ринки збуту. Позбавляти фінансово виснаженого виробника можливості отримати повернення ПДВ тільки тому, що протягом попередніх дванадцяти місяців виплачена їм середня зарплата була нижчою придуманого сьогодні рівня - чи не означає це чистого знущання і свідомого доведення галузі до краю? Виходить замкнуте коло. Чим більше грошей вимивається з обороту підприємства у вигляді неповерненого ПДВ, тим менше шансів знайти кошти на підвищення зарплати.
Отже, «три кити», на яких тримається галузь, не є життєздатними. Один залишився без плавця, іншому хвіст відрубали, а третій взагалі плаває черевом до верху.
Перераховані проблеми характерні і для інших галузей промисловості. Але у виробників вовняних тканин є і ексклюзивна проблема. Ветеринарна служба заборонила імпорт російської митої вовни. А найближчі великі постачальники тонкої вовни – Австралія і Південна Америка. Якість сировини там вище, але ціни кусаються. У чому ж причина?
Справа в тому, що у Південному федеральному окрузі РФ лютувала африканська чума… серед свиней. Тому імпорт товарів тваринного походження з цього регіону буде заборонений впродовж трьох років. Але чому ж китайські, європейські та індійські фірми продовжують імпортувати миту шерсть з Росії, а ми не можемо? Невже в тих країнах ветеринарні служби погано працюють або немає поголів'я свиней, яке може пропасти через страшну хворобу? Ні, працюють вони добре і свиней там розводять більше, ніж у нас.
Просто зарубіжні ветеринари не ігнорують три загальновідомих факти: по-перше, вівця не є переносником чуми свиней (про це написано в будь-якому шкільному підручнику); по-друге, мита вовна взагалі не може бути переносником хвороб, позаяк проходить термічну обробку при температурі понад сто градусів і вважається нешкідливою; і по-третє, найголовніше, мита шерсть - це не сировина тваринного походження, а напівфабрикат, який пройшов промислову переробку і, відповідно до міжнародних стандартів, взагалі не входить в сферу контролю ветеринарної служби.
Виявляється, мова йде не про захист аграрного сектору України від страшної епідемії, а про банальний непрофесіоналізм і бюрократію. Навіщо міняти морально застарілу інструкцію, яка суперечить не лише міжнародним стандартам, а й елементарній логіці, якщо можна просто накласти заборону, позбавивши тим самим цілу галузь традиційного ринку сировини? Ось вам і роль держави.
Якщо резюмувати усе сказане, напрошується один висновок: сьогодні легка промисловість потребує якнайбільшої державної уваги. Уряд дещо пішов нам назустріч і вперше звільнив легпром від сплати податку на прибуток. Нехай зараз багато підприємств мають серйозні збитки і ефект від пільги майже невідчутний, але в перспективі він може стати вирішальним для підйому галузі та залучення інвестицій. Усе це дає надію, що в Україні все ж переважить державницький підхід до розвитку галузі, якою країна традиційно пишається і яка ще може дати державі серйозні надходження в бюджет і сотні тисяч нових робочих місць.
Дмитро Попов, віце-президент камвольно-суконної компанії «Чексіл», голова Громадської ради при Чернігівській митниці
