Треба, щоб їх було більше …
03.02.2012 в 14:36,
Людмила Жук,
Переглядів: 244 ,
Хто тільки не говорить у нас про середній клас! Вважається, що його формують високооплачувані службовці та підприємці. Це самодостатні люди, які розраховують та заробляють самі на себе. Підприємці ризикнули започаткувати власну справу, створюють робочі місця та сплачують податки у бюджет. А ще прийнято думати, що цей клас – запорука стабільності і суспільного ладу, що його представники, «яким є що втрачати», не допустять суспільних потрясінь та конфліктів. Саме тому і влада, мовляв, надзвичайно зацікавлена в його – середнього класу – існуванні та розвитку.
Отож хочеться розібратися – чи дійсно це так…
За даними Інституту соціології НАН України, до середнього класу себе зараховує майже третина українських громадян. Але експерти радять не перебільшувати – за їхніми оцінками, не більше п’ятої частини населення. Отже, 20 відсотків?
На «Ехо Москви» подивилася зустріч із завідувачем відділу рівня життя «Левада-Центру» М.Красильникової, розуміючи, що російські реалії дещо відрізняються від українських, але близькі. «Критерії, що таке середній клас, більш-менш універсальні, їх 4-5. Це рівень доходу, рівень освіти, соціально-професійний статус і самовизнання, тобто, відчуття людьми себе такими, що належать до середнього класу», - переконана дослідниця.
З матеріальним критерієм все зрозуміло. Росіяни вважають, що це 6 прожиткових мінімумів на одного члена сім’ї, тобто 1017 грн. помножимо на 6 і отримуємо 6102 грн. На одного члена сім’ї. В РФ таких людей близько 10 %. Немає підстав думати, що в Україні більше.
Далі – про освіту. І в Україні, і в Росії вищу освіту мають трохи більше половини населення. Але якщо «високий рівень освіти в американському суспільстві автоматично говорить нам про професійний і кваліфікаційний статус людини, він автоматично говорить про рівень доходів, де він живе, в якому будинку, як відпочиває тощо, в пострадянському суспільстві освічена людина аж ніяк не обов’язково забезпечена».
Більш того, спостерігає фахівець, у нас не працюють вертикальні соціальні ліфти. Молоде покоління тішилося, що вища освіта забезпечить йому кар’єрне зростання. Юнак закінчив вуз – у більшості випадків, на особисті кошти, інколи з величезною шкодою для сім’ї… Але якісного ривка не сталося, й шансів на нього не існує.
Цікаво, що російські вчені з’ясували таку тенденцію – кількість забезпечених людей протягом десяти останніх років залишається незмінною, не зростає. Якщо повернутися до українських реалій, то у нас 12-14 % людей є абсолютно бідними (їх доходи становлять менше прожиткового мінімуму), а 27-28% – відносно бідними (більше прожиткового мінімуму, але менше того, що вважається достатнім. Середня зарплата в Україні в січні становила 3054 грн.).
Якими є ці люди з точки зору типу соціальної поведінки? В Москві говорять: «У більшості людей через бідність дуже мало ресурсів, щоб приймати самостійні рішення. Вони вимушені апелювати лише до держави і сподіватися на неї. Вони відтворюють лише патерналістську модель…»
Бідні у своїй більшості сподіваються на державу, вони не вірять в свої сили, не готові до самостійних кроків. Навряд чи від них варто очікувати реалізації необхідних змін, економічних і суспільних інновацій. Чи є іншими заможні та освічені, ті, кого ми з легкістю називаємо середнім класом?
Експерти роблять висновок, що передові погляди, прагнення жити за демократичними законами та антикорупційними стандартами, потреби в інноваціях – це, скоріше, бажані, ніж цілком реальні риси цієї групи населення. Вірогідніше, це погляд в завтра, а не сьогоднішні обставини.
Підприємницький потенціал в Україні, і це загальновідомо, реалізується непросто. Започаткування бізнесу – це ризик, перш за все – суттєвих економічних втрат. Взяв кредит, віддав в заставу квартиру або машину, а з бізнесом, з отриманням очікуваних високих доходів, із зростанням соціального статуту не склалося, так буває… і ти банкрут, боржник й невдаха з усіма наслідками цього незавидного стану. Невдах у нас не дуже люблять, і це є соціальна ціна ризику – вона досить висока, українське суспільство некомфортне для підприємництва.
Тому матеріально стабільні, енергійні, амбіційні люди часто спрямовуються не в приватний сектор, вони не хочуть бути підприємцями, вони націлені на державний сектор, прагнуть «служити» у податковій, на митниці, в дозвільних, контрольних органах. Вони мріють стати чиновниками застарілого типу – розпорядниками не своїх благ, і саме таким чином зарезервувати собі майбутнє. Природно, що їх політичні уподобання знаходяться на рівні збереження статус-кво.
На думку директора Центру соціальних досліджень «Софія» Андрія Єрмолаєва, європейського середнього класу в Україні немає. Хоча деякі українці за рівнем своїх доходів можуть відповідати європейському середньому класові, більшість із них є соціально пасивними. «Соціологи спостерігають певний феномен: навіть якщо використовувати суто економічні параметри, то виявляється, що за рівнем доходу ми отримуємо впливову соціальну групу. Проте з точки зору політичних уподобань, вони демонструють пролетаризованість свідомості, бо виступають переважно за популістські підходи, притаманні нижчому прошарку суспільства», – додає політолог.
Такі люди – проти соціальних змін, вони проти будь-яких змін взагалі. Але що буде з майбутнім країни, де шукати джерело перспектив зростання, прогресу, встановлення європейських норм і стандартів?
…Українському підприємницькому класу належить пережити революцію в головах – найскладніші в світі зміни. Йому необхідно зрозуміти: стале економічне зростання, завдання інноваційного розвитку та модернізації, доленосні суспільні зрушення забезпечують не пристосованість до старих устоїв з їх невеликим косметичним ремонтом, не вдала нормативно-законодавча база і навіть не «відносно чесна» чиновницька практика. Їх забезпечують ГОТОВІ ДО НОВОГО ЛЮДИ. Вони виступають замовниками новацій і їх основними виконавцями. Природно володіючи підприємницьким духом, вони не збираються його позбутися через життєві складності та непростий характер політичних і економічних подій навколо. Вони є особами сучасної свідомості та активної життєвої позиції. Це не мрія, вони є серед нас, але треба, щоб їх було більше.
