Торік перестала виходити газета «Київські відомості», з 2011 р. - «Київський телеграф». Тільки раз на тиждень читачі бачать тепер газету «Дело». Ну що ж, могли сказати підприємці, що недавно пережили кризу, ринок є ринок, його закони суворі...
З 11 березня припинила друкуватися «Газета по-київськи». На сайті газети написане - «через політичну цензуру й тиск інвестора». Знівечена й принижена владою столиця може втратити надійного й пильного захисника інтересів киян, того самого бастіону, який зусиллями дуже поважного редактора Сергія Тихого, його згуртованого колективу ще тримав оборону Величі й Краси нашого Міста. Що робити, могли сказати підприємці, інвестор – створіння делікатне, він не хоче неприємностей через самовираження критично настроєних журналістів, він має право підшукати більш вигідне місце для грошових вкладень… Показово, що в конфлікті «Газети по-київськи» майже немає голосу громадськості – неначебто в інтимні відносини газети з інвестором і вникати непристойно…
Однак справжні 9,5 балів, на мій погляд, підірвали нашу уяву про стабільність українського інформаційного миру в іншому місці. На що не зауважили, до речі, ні широка громадськість, ні колеги зі ЗМІ…. В «Дзеркалі тижня» 12 березня цього року з'явилася стаття В.Чопенко «Пірати зернового моря» - про непрозорі й неринкові методи вирішення проблем зернового й продовольчого ринків, виразний «присмак» корупції в багатьох доленосних для галузі АПК рішеннях. Можна було б віднестися до цієї статті як до багатьох інших «дзеркалотижневих» («гостро, резонансно, цікаво, та й що?»), якби не фінал. Приведу його дослівно: «Прошу дану публікацію вважати моїм офіційним звертанням до правоохоронних органів на предмет перевірки викладених у ній фактів і їх оцінки на наявність складу злочину. У випадку негативного розвитку подій прошу моїх кривдників шукати серед «героїв» матеріалу «Пірати зернового моря».
Кінцівку статті завжди хочеться зробити помітною, щоб вона запам'яталася. Багато журналістів «хворіють» фіналом – він видається їм важливіше цілої статті. Однак очевидно – Володимир Чопенко зробив це не заради «ефекту під завісу». Що відбувається, якщо мирний журналіст у мирний час вибирає для статті такий ФІНАЛ? Чому цього ніхто не бачить, не чує, ніяк не реагує? Де розігріті ефіри, гучні заяви, політичні коментарі?
Українське законодавство про пресу, інформацію, багато говорить про взаємовідношення влади й ЗМІ, але чіткої норми про те, що критична публікація повинна стати предметом розгляду компетентних органів, там немає. Згадую свій журналістській старт у радянській газеті, коли на кожну публікацію орган, що критикувався, повинен був обов'язково відреагувати. У тому порядку було багато формального й нещирого. Однак невже сьогодні у журналіста немає іншого способу «достукатися», крім того, яким скористався Чопенко? І додати обережне – «у випадку негативного розвитку подій», вже про власну безпеку…
Неправильно оцінювати все, що відбувається в інформаційній сфері, під кутом звичайних підприємницьких проблем. Недалекоглядно порівнювати інформаційний бізнес з бізнесом взагалі, ремствувати на труднощі інституціональних процесів, зітхати з приводу проблем з інвестором (власник скрізь - хазяїн-пан ), списувати все на складності зростання, недосконалість ринку та законодавчої бази, нарікати на брак підприємницької культури. Так можна прогледіти дещо важливіше.
ЗМІ – не тільки бізнес. Це єдиний у своєму роді майданчик, де ще можна висловити позицію, активізувати суспільну думку, привернути увагу до себе й своєї справи. Це наша надія й опора, фактор захисту й шанс знаходження однодумців. Преса – це загальна з нами зона корпоративної солідарності.
Згадується одне висловлення пастора Нимеллера , яке вже теж надмірно цитували: «Коли прийшли за комуністами, я - мовчав, тому що я не комуніст. Коли прийшли за католиками, я - мовчав, тому що я не католик. Коли прийшли за євреями, я - мовчав, тому що я не єврей. Коли прийшли за мною - уже нікому було мене захищати». Підтримайте ЗМІ, дорогі колеги!
